ФОНДОВА РОБОТА

Музей – це установа, що займається різноманітними видами діяльності у різних сферах: від пам’ятко-консерваційної і колекційної до суто комерційної. До основних напрямів роботи будь-якого музею як спеціалізованої установи індустрії культурного дозвілля й туризму належать: комплектування музейних фондів, облік, інвентаризація та каталогізація музейних колекцій, консервація і зберігання музейних фондів; формування та презентація тематичних експозицій; екскурсійне обслуговування відвідувачів; інші види комерційної діяльності, дозволені нормами чинного законодавства.

Основою музейної діяльності є комплектування та зберігання музейних колекцій, адже музей – це передусім сховище унікальних предметів, які мають високу цінність.

Усі предмети, цілеспрямовано зібрані у музеї, становлять музейний фонд. Зазвичай фонди сучасних музеїв нараховують десятки тисяч предметів, лише мала частина яких формує постійні експозиції й виставляється напоказ відвідувачам.

Музейний фонд – це повне зібрання матеріальних предметів, зосереджене в експозиційних залах та сховищах музею.

З предметів музейного фонду працівниками музею формуються постійні та тематичні експозиції.

Експозиційний фонд музею – це та частина музейного фонду, яка виставлена на загальний огляд і є доступною для ознайомлення широких верств громадськості.

Приватний колекційний фонд – це приватна збірка матеріальних цінностей, яка зазвичай доступна для ознайомлення лише вузького кола осіб, однак на деякий час може передаватися для масових показів у публічних музеях та мистецьких галереях.

У сучасному музеєзнавстві наукове комплектування фондів прийнято розглядати не як складову фондової роботи, а як самостійний напрямок музейної діяльності. За своєю суттю воно невіддільне від фондової роботи.

Наукове комплектування фондів – це процес виявлення в зовнішньому середовищі предметів музейного значення та їхнього збору для поповнення музейних зібрань; наукова діяльність, заснована на принципах музеєзнавства і профільних дисциплін.

Виділяються систематичний (типологічний), тематичний і комплексний методи комплектування. За допомогою першого відбувається поповнення колекцій типовими предметами, характерними для визначеної епохи. Тематичний метод спрямований на документування процесів та явищ, котрі розкривають визначену тему, і комплектування різнотипних предметів. Комплексний метод сполучає у собі два попередні.

До основних форм комплектування відносять польові дослідження (експедиції, репортажний збір (збирання документів, свідчень, предметів у момент події чи невдовзі після неї) і поточне комплектування (закупівля, обмін, прийом подарунків та цінностей, переданих силовими структурами після їх вилучення, та ін.).

Наукове комплектування здійснюється в музеї на основі наукової концепції комплектування, у якій викладено завдання, принципи, форми та методи комплектування. На її основі відбувається перспективний план комплектування.

Важливим фактором під час комплектування музейних фондів є вироблення критеріїв добору предметів музейного значення. До загальних критеріїв відносять: інформативність, атракційність, репрезентативність джерела; приватні критерії визначаються специфікою конкретної колекції (матеріал, техніка виготовлення, датування, форма, розмір та ін.).

Наукове комплектування фондів музею – процес систематичний і чітко уніфікований. Його прийнято поділяти на чотири етапи, зокрема:

  1. ­ підготовчий етап – це поточний аналіз стану музейних фондів, вивчення історичних та бібліографічних джерел, визначення послідовності та відсутніх ланок під час фондокомплектування;
  2. ­ збирання матеріалів – це процес пошуку нових культурних цінностей для доукомплектування фондів, співпраці з науковцями, колекціонерами, шукачами скарбів, меценатами, спорідненими музейними установами, організація етнографічних археологічних експедицій;
  3. ­ наукове планування – це процес узгодження тематики та науково-методичних принципів комплектування музейних фондів на даний час та на перспективу,
  4. ­ планування напрямків та пріоритетів музейно-пошукової і реставраційної діяльності;
  5. ­ наукова атрибуція та категоризація пам’яток – це дуже складний процес експертної оцінки культурно-мистецької приналежності пам’яток (атрибуція) та їх історичної або мистецької вартості (категоризація).

У фондах музеїв під охороною перебувають найрізноманітніші предмети й об’єкти природи чи матеріальної культури людства. У музеєзнавстві цей спектр пам’яток варто розмежовувати на низку окремих категорій. Зокрема, виділяють два класи пам’яток: (а) рухомі, (б) нерухомі предмети та об’єкти. А також такі категорії пам’яток:

­ речові (знаряддя праці, зброя, вбрання, прикраси, предмети побуту, предмети культового значення тощо). Своєю чергою, їх класифікують як історичні, археологічні, етнографічні, історико-культурні, ритуальні, техніко-технологічні тощо;

­ писемні (пам’ятки древніх і зниклих писемностей, рукописи, документи, листування, першодруки і стародруки та ін.);

­ нумізматичні (колекції монет і паперових грошових знаків, значків, орденів, медалей тощо);

­ художні (оригінальні твори живопису, графіки, іконопису, скульптури, декоративно-ужиткового мистецтва, предмети народної творчості: різьблення, гончарства, килимарства, вишивки, ковальства тощо, а також твори новітніх різновидів і напрямів художньої діяльності);

­ меморіальні (предмети і матеріали, пов’язані з життям і діяльністю видатних людей, а також надгробки, меморіальні знаки та архітектурні комплекси на увічнення тих чи інших історичних подій);

­ природничо-історичні (зразки порід і мінералів, гербарії, колекції кісток вимерлих тварин, чучела зниклих, вимираючих, рідкісних і типових видів живих організмів тощо);

­ науково-технічні (інструменти, устаткування, механізми, машини, оригінальні творіння технічного генію людства, а також документи, що знайомлять відвідувачів з історією того чи іншого винаходу та еволюцією техніки і технологій).

Не менш важливою, ніж комплектування фондів, є облік та зберігання музейного фонду. Ця діяльність не може бути довільною, безсистемною. Вона чітко регламентується положеннями Закону України “Про музеї та музейну справу” [42], а також низкою типових положень та інструкцій Міністерства культури та туризму України.

Облік музейних фондів – це встановлення точних відомостей і предметного опису усіх пам’яток, що перебувають у музеї. Облікування музейних пам’яток необхідне для того, щоб систематизувати ці пам’ятки та згрупувати їх за чіткими критеріями.

Облік музейних цінностей відбувається у три етапи: первинна реєстрація (прийняття на баланс), інвентаризація та каталогізація.

Первинна реєстрація – це прийом й ідентифікація нових пам’яток, котрі надходять у музей шляхом археологічних розкопок, подарунків меценатів, придбання на аукціоні, передачею органами внутрішніх справ та прикордонного митного контролю тощо.

Передача пам’ятки на довічне зберігання у музей документально оформляється – складається спеціальний Акт прийняття, в якому фіксується чітка експертна (мистецтвознавча) характеристика пам’ятки та подаються відомості про особливості її надходження у музей.

Нова пам’ятка передається у відділ опрацювання нових надходжень, де на неї складається інвентарна картка, або так званий паспорт пам’ятки. Цей паспорт містить вичерпну експертну інформацію про наукову чи мистецьку вартість цієї пам’ятки, умови чи історію її віднайдення та загалом зовнішній опис експоната. Текстова частина інвентарної картки експоната обов’язково доповнюється графічними схемами, обмірами та фотографіями конкретної пам’ятки.

Інформацію з інвентарної картки вносять також у спеціальну “Книгу надходжень” або в локальну комп’ютерну базу інвентаризаційних даних музею. Запис повинен містити назву пам’ятки та опис її зовнішніх ознак (для створених людиною предметів при цьому обов’язково вказується матеріал, з якого виготовлено цей предмет, та відомості про техніку його створення), час та умови надходження у музей, стан збереженості. Скажімо, якщо у музей надходить твір мистецтва чи документ, його опис містить дані про автора цього твору, час, місце й умови його створення та сам опис твору. Якщо ж у музей потрапляє природний мінерал чи скелет доісторичної тварини, зазначається його назва і видова приналежність та вказуються обмірні розміри у такому порядку: висота, ширина, довжина, глибина, діаметр; окремо вказується вага предмета.

За зовнішніми ознаками пам’ятку у Книзі надходжень приписують до одного з відділів конкретної музейної установи. Детальніші наукові дослідження й експертні оцінки пам’ятки проводяться відповідно до наступних етапів фондосховищного обліку матеріальних цінностей.

Дещо відмінна процедура існує щодо первинного обліку експонатів, які передаються на зберігання й експонування в музей на чітко визначений відрізок часу. Такі предмети надходять у музей шляхом внутрішнього обміну експонатами між музеями з метою формування певної виставки чи вузькотематичної еспозиції; можуть на певний час з цією ж метою передаватися у музей родичами чи нащадками відомої особистості, колекціонерами, приватними власниками. Для цієї групи експонатів у кожному музеї існує спеціальна Книга тимчасового зберігання (та відповідна комп’ютерна база даних). Процедура інвентарного опису тимчасово переданих експонатів за методикою і змістом аналогічна вищеописаній процедурі первинного обліку надходжень на постійний баланс музейної установи.

Інвентаризація (кодифікація) – це наступний етап обліку отриманих пам’яток та розподілу їх у системі фондосховищ музейної установи. Для того, щоб оперативно відшукати якусь окрему пам’ятку серед тисяч їй подібних, щоб не виникало плутанини, кожному експонатові музею присвоюється власний інвентарний номер (код).

Методики інвентаризації різносутнісних пам’яток мають незначні відмінності. Зокрема, у музей може надійти як одиничний предмет, так і ціла колекція предметів одного типу. Предметна інвентаризація полягає у присвоєнні певному предметові порядкового номера із занесенням у відповідну Інвентарну книгу. Якщо ж працівник фондосховища опрацьовує цілу колекцію предметів (наприклад скарб золотих і срібних монет епохи Римської імперії), то в Інвентарну книгу занотовується опис колекції та присвоюється їй окремий інвентаризаційний шифр.

В Інвентарних книгах музейних установ України історично прийнята така схема інвентарної кодифікації експонатів: шифр складається із скороченої назви (абревіатури) музею, далі у чисельнику вказується номер пам’ятки, присвоєний їй у Книзі надходжень, а нижче під рискою (тобто у знаменнику) записується шифр відділу фондосховища, у який цю пам’ятку помістили на зберігання, та вказується її інвентарний номер (порядковий номер Інвентарної картки).

Основна мета інвентаризаційної діяльності працівників музею полягає в тому, щоб систематизувати сукупність різносутнісних матеріальних цінностей, структуризувати їх за чіткими генетичними й класифікаційними критеріями та правильно розподілити за тематичними відділами. До того ж необхідно звести до спільного знаменника усі вихідні дані про матеріальні цінності, які зберігаються в цій установі.

Обліково-фондова документація музею має зберігатися у спеціальних приміщеннях і вогнетривких шафах, доступ строго обмежений.

Далеко не всі пам’ятки, що надходять на постійне зберігання у музей, перебувають у задовільному стані. Фактор часу, стихійні пошкодження або недбале поводження людини нерідко псують вигляд (якість) пам’ятки. Зрозуміло, в такому стані зберігати, а тим паче експонувати таку пам’ятку недоцільно. Після інвентаризації пошкоджені пам’ятки направляються на реставрацію. Поточна незначна реставрація здійснюється, як правило, власними силами музею, оскільки у кожному музеї функціонує окремий реставраційний підрозділ (майстерня). Масштабна наукова чи художня реставрація вимагає високої кваліфікації і визнаного таланту реставратора. Реставратори такого високого рангу працюють у спеціальних міжнародних та регіональних реставраційних центрах, кожен з яких обслуговує десятки й сотні різноманітних музеїв. У нашій державі ці функції виконує Національний науково-дослідний реставраційний центр (м. Київ), а також його філіали у містах Львові, Одесі та Харкові.

Вивчення музейних фондів (науково-дослідна робота в музеї) – це пошуково-наукова діяльність з атрибуції, класифікації, систематизації й інтерпретації музейних пам’яток.

Після того, як пам’ятку занесено до реєстру музейних цінностей, коротко описано, кодифіковано й віднесено до одного з відділів музею, науковці цієї установи можуть приступати до її детальнішого дослідження. Цей етап музейної діяльності отримав назву “вивчення”, або “каталогізація музейних фондів”.

Каталогізація – це підсумовуючий та найважливіший етап обліку й оцінки матеріальних цінностей музейної установи. До того ж клопітка наукова діяльність, яка вимагає від музейних працівників спеціалізованих фахових знань, високої кваліфікації й експертного досвіду. Найважливіша мета каталогізації полягає у пошуку й зборі вичерпної інформації про ту чи іншу пам’ятку, вивчення її в контексті подібних пам’яток, створення колекцій з метою подальшого експонування й широкої популяризації.

Процес каталогізації передбачає спеціалізовані наукові розвідки, пошуки, порівняння, експертні оцінки автентичності й приналежності експонату. Якщо це твір мистецтва, необхідно з’ясувати епоху його створення, ідентифікувати мистецькі стиль і школу, спробувати знайти відповідь на запитання, хто міг бути автором цього твору. Якщо це стародавня кераміка, необхідно за археологічними атрибутами місцезнаходження і шляхом порівняльного аналізу з аналогічними чи схожими ідентифікованими пам’ятками з’ясувати її культурну приналежність (доба трипілля, Черняхівська культура тощо), ужиткове призначення чи сакралізований зміст та ін. Якщо ж музей отримав стародавній документ чи стародрук, необхідно провести комплекс історичних, документознавчих та джерелознавчих досліджень, лексикографічний аналіз і чимало інших дослідницьких процедур, щоб розшифрувати цю пам’ятку та з високим ступенем достовірності встановити історію її походження, авторство й події, що передували часу надходження цього експоната в музей.

Робота із формування музейних каталогів – це справжній творчий пошук, породжений споконвічним прагненням людини “докопатися” до суті унікальних і дивовижних предметів та об’єктів, що її оточують.

Систематична наукова каталогізація природних, історичних і мистецьких старожитностей налічує понад два сторіччя. За цей період ученими-музеєзнавцями накопичено величезну спадщину попередніх епох та набуто значний досвід вивчення музейних експонатів. Комп’ютеризація музейних фондів значно прискорила всі роботи з облікової документації й каталогізації. На початку XXI ст. створено потужні електронні бази даних, які містять інформацію про десятки мільйонів експонатів, музеї щорічно обмінюються інформацією про нові знахідки та її дослідження, щороку видають тисячі нових наукових та науково-популярних каталогів, активно популяризують науку й мистецтво.

У західних музеях відвідувачі з дослідницькою чи просто пізнавальною метою використовують інвентаризаційні каталоги фондосховищ музею для того, щоб за допомогою спеціальних комп’ютерних баз даних отримати вичерпну текстову, графічно-обмірну та фотоілюстративну інформацію про ту чи іншу пам’ятку незалежно від того, чи вона представлена в експозиційних залах, чи зберігається у спеціальних закритих для відвідування фондосховищах.

В Україні також створена єдина інформаційна база даних Національного музейного фонду. У ній міститься інформація про всі найвидатніші експонати українських музеїв. Адже на завершальній стадії процесу каталогізації нової визначної пам’ятки кожен український музей зобов’язаний за уніфікованою методикою заповнити її Науковий паспорт та вислати його у Національну науково-довідкову базу музейного фонду.

Сьогодні в нашій державі створюються перші загальнодоступні бази даних про національні музейні збірки (див., напр., сайт Музейний простір України [79]), а також в мережі Інтернет відкрито декілька віртуальних музеїв та віртуальних експозиційних галерей реально діючих музеїв. Однак за рівнем комп’ютеризації, публічності й доступності інформації про музейні скарби держави Україна ще значно відстає від сусідніх країн Європейського Союзу.

Науково-дослідна робота в музеї – важливий напрямок діяльності українських музеїв національного, державного та обласного статусів. Ця діяльність передбачає обробку й уведення у науковий та загальнокультурний обіг матеріальних і нематеріальних об’єктів музейної спадщини. Результати науково-дослідної роботи знаходять висвітлення у різних формах, передусім в організації нових експозиції і виставок. Вагомим результатом наукової діяльності музею є публікація збірок наукових праць, каталогів його колекцій і путівників. Це важливий елемент наукового й публічного іміджу та авторитету музейної установи.

Завдяки науково-дослідній роботі окремі музеї нашої країни визнано світовим співтовариством як авторитетні центри у вивченні профільних наук, вони виступають співорганізаторами престижних міжнародних наукових конференцій, експедицій та публікацій фундаментального характеру.

Збереження музейних фондів – це забезпечення фізичної схоронності музейних предметів шляхом оптимально обраних режиму і системи збереження. Основні положення з організації збереження музейних пам’яток зафіксовані в державних нормативних документах, які обов’язкові для всіх музеїв. Однак у кожному музеї існує своя специфіка, що залежить від складу, структури й обсягу фондів, характеристик музейного будинку.

Для збереження музейних фондів найважливішим фактором є режим фізичного збереження, що складається з різних складових (волого-температурний і світловий режими, боротьба з забрудненням повітря, мікрофлорою та ін.). Оптимальними для приміщень музею є температура повітря від +12 до +18 °С та відносна вологість від 55 до 70% при добових коливаннях не більше 5%.

Впродовж останніх десятиріч у музейній практиці набула поширення система відкритого збереження музейних експонатів, яка покликана задовольняти інтерес відвідувачів до колекцій. Складнощі зі збереженням предметів, що виникають при цьому (наявність світла, шкідливі спалахи фотокамер, механічні пошкодження, інвазія шкідливих газів та запахів, коливання волого-температурного режиму, викликані присутністю відвідувачів), можна вирішити лише з використанням відповідного устаткування, з ретельним дотриманням режиму збереження і з наявністю необхідної площі.